Проблемні питання в роботі регіональних комісій з реабілітації

Abstract

Розпочатий у 1991 р. в Україні процес реабілітації жертв репресій радянського тоталітарного режиму відзначався недоліками, оскільки законодавча база обмежувала категорії осіб, що підлягали реабілітації. Ухвалені у 2015 р. «декомунізаційні закони» засуджували комуністичний режим, надавали доступ до архівів карально-репресивних органів і відновлювали історичну справедливість стосовно борців за незалежність України у ХХ столітті. У 2018 р. на законодавчому рівні було визначено категорії осіб, які мають право на реабілітацію, форми репресій та ознаки, введено статус «потерпілого», створено Національну і регіональні комісії з реабілітації. Водночас регіональні комісії з реабілітації зіштовхуються зі значними труднощами у роботі. Перш за все вони створені при обласних державних адміністраціях, але ті не надають майже ніякої допомоги в діяльності. Координації з боку Українського інституту національної пам’яті теж обмаль, складною є комунікація з працівниками Архіву МВС. Запровадження на законодавчому рівні статусу «потерпілий» не супроводжувалося поширенням на державному рівні на цю категорію людей хоча б якихось соціально-економічних пільг чи додаткових прав. Управління пенсійного фонду відмовляють у наданні доплат до пенсій реабілітованим, є багато двозначностей у трактуванні права на пенсію за особливі заслуги перед Україною борцям за незалежність України. Все це в кінцевому підсумку відбивається на особах, що зазнали переслідувань в часи СРСР, але через недосконале законодавство і байдужість державних установ не отримують належної допомоги. Першою інституцією, де постраждалі прагнуть отримати допомогу, є регіональні комісії з реабілітації, але вони не мають для цього ні повноважень, ні матеріально-технічної бази.