Західноукраїнські виклики версальсько-вашингтонської системи міжнародних відносин (1918–1923)

Abstract

Проголошений світовими лідерами принцип самовизначення народів не став основою повоєнного національно-державного розмежування, зокрема в Центрально-Східній Європі, де після розпаду великих монархій 1917−1918 рр. відновлено низку національних держав. Тож у 1918–1923 рр. українська етнічна територія, насамперед соборної УНР, за підтримки Антанти була переділена Польщею, Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною і більшовицькою Росією, яка уклала Брестський мир із переможеною Німеччиною і до Ризької угоди перебувала в міжнародній ізоляції. Лідери країн Заходу не повірили в державні потуги роз’єднаного політикуму УНР і ЗУНР, як і в монархічні плани Гетьманату, який лавірував між німецькими й білогвардійськими повоєнними стратегіями. Роль санітарного кордону проти можливих експансій більшовицької Росії (згодом СРСР) країни Антанти відвели відродженій 1918 р. Польщі, з якою Франція 1921 р. уклала політичний договір і військову конвенцію. Паризька й наступні мирні конференції розглядали повоєнну долю України переважно в руслі вирішення польської чи російської проблеми. Певний час уряд ЗУНР підтримали Велика Британія та Чехословаччина, але, враховуючи слабкість і короткочасну діяльність наддніпрянських і галицьких урядів, вони віддали перевагу польському варіанту розв’язання східногалицької проблеми. Уряд США, враховуючи історичну спадщину Російської імперії та Речі Посполитої, недооцінив необхідність відродження самостійної України, творення нового балансу сил на сході Європи.